Епікондиліт — це запальне або дегенеративно-дистрофічне ураження сухожиль у ділянці ліктьового суглоба, що виникає в місцях прикріплення до медіального або латерального надвиростка плечової кістки. Патологія супроводжується болем, обмеженням рухів руки й виникає найчастіше внаслідок хронічного перенавантаження м'язів передпліччя.
Цей стан належить до ентезопатій — захворювань прикріплень сухожиль до кістки. Його часто називають «лікоть тенісиста» або «лікоть гольфіста», залежно від форми. Попри спортивну назву, епікондиліт виникає й у людей без зв’язку зі спортом, зокрема в працівників, які виконують одноманітні рухи руками.
Існує дві основні форми епіконділіту:
Обидві форми можуть значно знижувати якість життя, якщо не діагностувати і не лікувати їх вчасно.
Головною причиною розвитку епіконділіту є повторюване мікротравмування сухожиль у місцях їх прикріплення до надвиростків плечової кістки. Надмірне або одноманітне навантаження на м’язи передпліччя призводить до мікропошкоджень, запалення й поступової дегенерації тканин. Уражені ділянки втрачають еластичність, з’являється біль навіть при незначному зусиллі.
Ці процеси можуть накопичуватися протягом тижнів або місяців без явних симптомів, а проявляються лише тоді, коли запалення вже суттєво впливає на функцію руки.
Епікондиліт часто виникає у представників таких професій:
У спорті ризик підвищений у:
Неправильне розминання, недостатній час на відновлення та надмірні тренування — також чинники, що провокують розвиток епіконділіту.
До менш очевидних, але важливих факторів розвитку епіконділіту належать:
Найчастіше епікондиліт виникає внаслідок поєднання кількох факторів.
Найпоширеніший симптом епіконділіту — локалізований біль у ділянці ліктьового суглоба, зокрема на зовнішній (латеральний) або внутрішній (медіальний) стороні ліктя. Біль зазвичай ниючий, пекучий або різкий, і посилюється при спробі підняти предмет, потиснути руку або виконати прості побутові дії, як-от відкрити банку чи взяти чашку.
На ранніх етапах дискомфорт може бути незначним, з’являтися лише після фізичних навантажень. Згодом він стає постійним і турбує навіть у стані спокою.
Типовою ознакою епіконділіту є залежність болю від навантаження:
У більшості пацієнтів симптоми чітко з’являються при виконанні певних дій, що дозволяє лікарю швидко запідозрити діагноз ще на етапі збору анамнезу.
З розвитком хвороби біль може призводити до:
Ігнорування симптомів може призвести до формування хронічного болю, що значно погіршує якість життя та функціональність руки.
Діагноз епіконділіту часто встановлюється вже під час первинного огляду.
Лікар-ортопед або травматолог оцінює:
Застосовуються специфічні тести, наприклад:
Ці проби дозволяють визначити форму епіконділіту та ступінь ураження.
Для уточнення діагнозу та виключення інших патологій можуть бути призначені додаткові дослідження:
Симптоми епіконділіту можуть бути схожими на інші патології, тому важливо виключити:
Правильна діагностика дозволяє уникнути неправильного лікування та хронізації болю.
Реабілітація є обов’язковим етапом у відновленні після епіконділіту — незалежно від того, чи лікування було консервативним, чи оперативним. Першим кроком є вправи на розтягнення й розігрів м’язів передпліччя, які покращують еластичність тканин і зменшують ризик повторного запалення.
До базового комплексу входять:
Усі вправи виконуються поступово, під контролем фізичного терапевта або лікаря ЛФК.
Ключове правило — повернення до фізичної активності має бути поетапним. Спочатку — лише побутове навантаження, згодом — легкі вправи без обтяження, а вже потім — повноцінна робота чи спорт.
Рекомендації:
Такий підхід знижує ризик рецидиву й формування хронічного больового синдрому.
Упродовж усього періоду відновлення важливо регулярно проходити огляди у спеціаліста — ортопеда або реабілітолога.
Це дозволяє:
Також може бути рекомендовано контрольне УЗД, щоб оцінити стан сухожиль і наявність залишкових змін у ділянці прикріплення.
Комплексна реабілітація — це не лише про лікування, а й про запобігання повторному епіконділіту.
Якщо не розпочати лікування своєчасно, гострий епікондиліт може перейти у хронічне запалення сухожиль. Біль стає постійним — навіть у спокої, вночі або при легкому навантаженні. Пацієнт стикається з відчуттям печіння, тиску чи різкого болю, який важко купірувати навіть знеболювальними. Запальний процес повільно руйнує структуру сухожиль, погіршуючи загоєння і викликаючи фіброзні зміни.
Ускладненням епіконділіту може бути втрата сили, витривалості й рухливості руки, що ускладнює виконання звичних дій:
Інколи це призводить до вимушеної зміни професійної діяльності, особливо у спортсменів і працівників фізичної праці.
Без лікування або при несвоєчасному зверненні епікондиліт набуває хронічного рецидивного перебігу.
Це означає:
Хронічний епікондиліт значно складніше піддається терапії й потребує тривалої реабілітації.
Однією з основних причин рецидивів епіконділіту є неправильна техніка рухів — як у спорті, так і в побуті.
Щоб уникнути повторного запалення, важливо:
Особливо це актуально для тенісистів, гольфістів, будівельників, перукарів та офісних працівників.
Профілактика включає цілеспрямоване укріплення м’язів-згиначів і розгиначів передпліччя.
Це допомагає:
У програму профілактичних тренувань входять:
Рухова активність має бути поступовою, без перенавантаження.
Правильно організоване робоче середовище — важливий елемент у запобіганні перенапруженню м’язів руки.
Рекомендації:
Профілактика — це щоденна турбота про суглоби, яка дає результат у довгостроковій перспективі.
Переважна більшість випадків епіконділіту успішно лікується без операції.
Основою терапії є:
У комбінації з лікувальною фізкультурою фізіотерапія сприяє відновленню еластичності сухожиль і нормалізації м’язового тонусу.
Якщо консервативна терапія не дає результату, призначають локальні ін’єкції:
Ін’єкції виконуються під контролем УЗД для максимальної точності.
Операція розглядається у разі:
Суть втручання полягає у видаленні уражених ділянок сухожиль, декомпресії сухожилкового прикріплення або мікротунелізації. Операції виконують відкрито або артроскопічно. Після хірургії необхідна реабілітація, але в більшості випадків пацієнти повертаються до повноцінної активності.